Блог

Строк позовної давності – правовий інститут, який може поставити під сумнів можливість судового захисту. Останнім часом судова практика, в тому числі Европейського суду з прав людини,  йде по шляху обов`язкової його обмеженості, адже це є правовою гарантією захисту відповідачів від переслідування понад встановлені законодавством строки.
Гарантія позивачів – поважність причини пропуску звернення до суду, обов’язковість доведення якої покладається на позивачів.
Тобто позивач повинен довести той факт, що він не міг знати про порушення своїх прав, що випливає з загального правила про обов’язковість доказування обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Виходячи з цього, недостатньо довести факт порушеного права про існування якого позивач не знав і саме з цього приводу не звернувся за захистом до суду. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг знати про порушення свого права.
В свою чергу відповідач повинен довести, що інформацію про порушене право позивача можливо було отримати раніше.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на усі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у своєму рішенні відмічає, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду по закінченню певного періоду після здійснення правопорушення.
Застосування термінів позовної давності має декілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність, захист потенційних відповідачів від прострочених позовів, і запобігання несправедливості, яка може статися у разі, якщо суди будуть вимушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з часом.
Спираючись на дане рішення Верховний Суд України 16.11.2016 зробив аналогічний правовий висновок під час розгляду справи №6-2469цс16 за позовом прокурора про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту, визнання недійсним договору купилі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки.
Отже під час вирішення справи суди повинні надати оцінку доводам сторін та встановити: чи мав Позивач об’єктивну можливість дізнатися про порушення свого права до спливу строку для звернення за захистом до суду і чи можливо було при цьому встановити наявність підстав для визнання незаконними дії відповідача з огляду на презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі не доведення протилежного.
Порівняльний аналіз термінів “дізнався” і “міг дізнатися”, що містяться в статті 261 Цивільному кодексі України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення лише факту, із-за якого позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захист до суду, – недостатньо.